“…с.Петриківка кріпацтва не знало, це було вільне козацьке село: люди були вільні, петриківську жінку ніхто не гнав батогами на панщину, вона була вільною господинею. Тому ці жінки були берегинями всього прекрасного і святого. Кожна жінка намагалася зробити у своїй світлиці краще, ніж у сусідки. А коли в якоїсь сусідки вийшло хороше, то про неї говорили: «У неї в хаті, як у храмі». Ось ці слова підкреслюють, звідки черпалась культура для домашньої оселі. А з історії мистецтв відомо, що в той час козацькі церкви були розписані в стилі українського бароко. Отож жінки бачили прекрасні розписи в храмі, кожна хотіла зробити так у себе вдома. Але ж ці жінки не були художниками-професіоналами. Кожна малювала, як уміла.
Жінки-селяни дуже пов’язані з сільським господарством, кожного дня перед їхніми очима наяву була пишна природа степів, луків, городів. Це теж благодатно впливало на їхнє творіння. Тому все те бачене у церкві і на природі хотілось відобразити у своїй світлиці. Жінки брали фарбу, добавляли в неї молоко або яєчко, стригли кішечку, робили пензлик і малювали, як уміли, по білій стіні. Настінне малювання в Петриківці стало традиційним. Ці традиції увійшли в побут до такої міри, що до жінок, у яких у хатах не було розписів, їхні сусідки не віталися. А в той час, коли сусідка не привітається, вважалося великою ганьбою на неповагою. (Це із розповідей старих людей, які чули у часи своєї молодості від інших старих людей). Чомусь мені не вірилось.
Та ось, в 1982 р. мені довелось побувати з виставкою в Голландії. Там бачили наших жінок, які під час війни потрапили туди. І в розмові з ними виявилося, що в Голландії, якщо не будеш прати в понеділок, прасувати у вівторок, у четвер прибирати у дворі і на вулиці та 4-5 разів на місяць мити вікна з окола, хоч і двадцятий поверх, то ти не голландець, тебе зітруть з лиця землі.
– А хто ж за цим усім слідкує? – запитую я.
– Сусіди, – відповідали мені жінки.
Ось це устояні традиції, і живуть вони давно і стійко. Тоді я повірив тому, що було колись і в Петриківці . Якщо у хаті немає розписів, то до тієї господині сусіди не віталися. Це є підтвердженням того, що в Петриківці традиції жили і вони вимагали від кожної жінки дотримуватись їх. Тому кожна мама навчала своїх дітей того, що сама вміла, а якщо в дочки виходило краще, як у мами, то таку дівчинку називали чепурушкою.
Слово «чепурушка» вбирало такі поняття: це дівчина молода, сама по собі охайна, вміє все робити: і мазати, і прясти, і ткати полотно та килими, і вишивати, і малювати, та ще й добре борщ варити. Тобто вміє все робити, що в майбутньому буде потрібно жінці. Дякуючи чепурушкам, петриківський розпис передавався з покоління в покоління аж до 1930-х років…”